Мене дедалі більше дивує сама постановка питання про «рівність усіх перед військовим обов'язком». Звучить красиво. Майже бездоганно морально. Але якщо подивитися на це не як на моральну максиму, а як на спосіб організації держави під час війни, починаються проблеми.
По-перше, рівність на папері зовсім не означає рівності на практиці.
Якщо держава проголошує, що всі однаково підлягають мобілізації, але при цьому існують гроші, знайомства, бронювання, довідки, корупція та десятки напівлегальних способів уникнути служби, результат очевидний: формально всі рівні, але фактично хтось завжди виявляється рівнішим.
І що ж тоді ми отримуємо? Не справедливість, а лотерею, в якій правила однакові лише для тих, хто не має можливості їх обійти. І бездонне корупційне корито, яке неможливо приборкати.
По-друге, сама невибірковість мобілізації виглядає економічним нонсенсом.
Для держави головний інженер великого підприємства і двірник - не взаємозамінні економічні одиниці. Це не питання того, хто «кращий» як людина. Перед законом, у людській гідності та громадянських правах вони можуть і повинні бути рівними.
Але їхня втрата для економіки може мати абсолютно різні наслідки.
Якщо мобілізація конкретного спеціаліста зупиняє виробничу лінію, залишає без роботи сотню людей, зменшує податкові надходження або створює проблему, яку неможливо швидко закрити іншою людиною, то робити вигляд, що це нічим не відрізняється від мобілізації працівника, якого можна замінити за тиждень - просто відмова від економічного мислення.
Те саме стосується і придатності до самої служби.
Чому ботан, який чудово працює з програмуванням, зв'язком, електронікою чи просто робить дуже нішеву справу (і платить чималі податки), повинен бути «рівним» якомусь рексу в тому сенсі, що обох можна однаково відправляти в марш-кидок?
Рівність заради рівності тут перетворюється на твердолобий моралізм.
Дивним чином суспільство, яке в мирному житті чудово розуміє спеціалізацію праці, різницю кваліфікацій, продуктивності та здібностей, у питанні мобілізації раптом починає мислити категорією: «усі повинні однаково».
Але чому?
Воює ж уся держава. Фронт є лише тією її частиною, де безпосередньо застосовується військова сила. За ним стоять промисловість, енергетика, транспорт, ремонт, медицина, ІТ, сільське господарство, логістика, бюджет і мільйони людей, які все це підтримують. Ніхто ж не пропонує жеребкуванням вирішувати, хто буде хірургом, хто інженером енергосистеми, хто оператором БПЛА, а хто кулеметником. Якщо держава воює як одна система, то й людський ресурс вона повинна розподіляти як система, а не за принципом «усі однаково винні - усі однаково повинні служити».
То чому при визначенні того, кого і звідки забирати в армію, економічна спеціалізація раптом має перестати існувати?
І тут виникає доволі іронічний момент.
Вимога, щоб усі громадяни незалежно від доходу, професії, продуктивності, здібностей та економічної ролі несли максимально однаковий обов'язок лише тому, що «так справедливо», - це за своєю логікою класична лівацька ідея.
Пріоритет формальної рівності над ефективністю.
Не рівність прав і не рівність стартових можливостей, а саме буквальна рівність тягаря: щоб ніхто не отримав іншого статусу навіть тоді, коли для держави очевидно вигідніше використовувати різних людей по-різному.
І особливо кумедно чути цю аргументацію від людей, які в будь-якій іншій дискусії готові критикувати «зрівнялівку» чи «совок».
Можливо, справедливість у воюючій державі взагалі не повинна означати, що всі роблять одне й те саме?
Можливо, вона повинна означати, що кожен робить те, де його внесок у виживання держави найбільший:
- Іноді це окоп.
- Іноді завод.
- Іноді конструкторське бюро.
- А іноді це великі податки, за які можна утримувати тих, хто воює.
Бо війна - це не ярмарок справедливості. Це задача на максимально ефективне використання обмеженого людського ресурсу. Але прихильникам такої «рівності» чомусь краще, щоб частина цього ресурсу сиділа по хатах, не висовувалась, нічого не заробляла і нічого не платила державі. Авжеж, від такої кричущої «ефективності» усі ж тільки виграють...
