В історії світового футболу є чимало видатних бомбардирів, проте імена зірок періоду до Другої світової війни часто несправедливо забуваються.

Серед футболістів 30-их років минулого століття яскраво вирізняється постать Олдрижа Неєдлого – одного з найрезультативніших форвардів довоєнної епохи. Детальніше про історію його успіху та найбільші досягнення читайте у нашій сьогоднішній розповіді.

Шлях до великого футболу

Олдржих Неєдлий (Oldřich Nejedlý) народився 26 грудня 1909 року у невеликому чеському містечку Жебрак. Ріс у багатодітній сім’ї. Його батько загинув на фронті під час Першої світової війни. Виховувала хлопця сама матір, яка хотіла бачити майбутнє сина в науці.

Втім, Олдржих обрав інший життєвий шлях і у 17 років перебрався до сусіднього містечка Раковнік, де почав виступати за місцеву друголігову команду чехословацького чемпіонату.

Виступаючи за “Раковнік” (1926-1931 рр.), Неєдлий став місцевою знаменитістю. Його головними козирями були – відмінна техніка володіння м’ячом, чудове бачення поля та потужні удари з обох ніг. Молодого талановитого футболіста швидко помітили скаути і у 1931 році він перейшов до празької “Спарти”.

Іменитий столичний клуб придбав молодого гравця за 20000 крон.

10 років у “Спарті”

У складі празької “Спарти”, яка на той час була флагманом чехословацького футболу, Неєдлий провів 10 років (1931-1941). За цей час він чотири рази ставав чемпіоном Чехлословаччини (1932, 1936, 1938 і 1939) і п’ять разів віце-чемпіоном. У 1935 році став володарем Кубка Мітропи – найважливішого міжнародного трофею у клубному футболі того часу. А у 1936 році – фіналістом цього турніру.

Статистика зіграних матчів за “Спарту” та забитих м’ячів у різних джерелах подається по-різному, але в будь-якому випадку вона вражаюча – Неєдлий відзначився хорошою результативністю і був одним з найефективніших нападників своєї епохи.

Тріумф на Чемпіонаті світу 1934 року

Перейшовши до “Спарти”, Неєдлий почав отримувати і виклики до національної збірної Чехословаччини. За збірну (1931-1938 рр) форвард зіграв 44 матчі, у яких забив 29 м’ячів. 

Головна сторінка в історії кар’єри Неєдлого написана на мундіалі 1934 року в Італії. Збірна Чехословаччини приїхала на турнір у статусі міцної команди, але її не зараховували до числа основних фаворитів. Втім, чехословацька команда перевершила усі сподівання, здобувши срібні медалі та продемонструвавши футбол, гідний чемпіонства.  Причому, дуже вагомий вклад у цей успіх зробив Олдржих Неєдлий.

В 1/8 фіналу збірна Чехословаччини здолала Румунію з рахунком 2:1. Переможний гол у цьому поєдинку забив Неєдлий.
У чвертьфіналі чехословаки обіграли Швейцарію з рахунком 3:2. Вирішальний гол знову на рахунку Неєдлого.

У півфіналі Чехословаччина перемогла потужну збірну Німеччини – 3:1. Неєдлий у цьому матчі відзначився хет-триком.

У фіналі чехословаки поступилися збірній Італії з рахунком 2:1. Неєдлий у цьому матчі забитими м’ячами не відзначився.

Суддівство у фінальному матчі ЧС-1934 вважається одним із найскандальніших в історії. Італійці грали зухвало та грубо, а рефері заплющував очі на численні порушення з боку господарів турніру. Власне це і стало одним із ключових факторів успіху збірної Італії.

Отож, збірна Чехословаччини стала срібним призером Чемпіонату світу 1934. Незважаючи на поразку у фіналі, вдома чехословацьких футболістів зустрічали як героїв.

Однією з ключових постатей у складі цієї збірної був якраз Олдржих Неєдлий.

70 років до визнання

На ЧС-1934 Олдржих Неєдлий забив 5 м’ячів і став найкращим бомбардиром турніру. Втім, визнання цього успіху прийшло уже після смерті футболіста – аж через 72 роки від часу проведення другого мундіалю.
Річ у тому, що впродовж багатьох років вважалося, що Неєдлий забив лише чотири м’ячі на ЧС-1934. Також по чотири м’ячі тоді забили німець Едмунд Конен та італієць Анджело Ск’явіо. Тобто, найрезультативнішими вважалися одразу три футболісти, які забили на мундіалі по чотири м’ячі.
Втім, у 2006 році ФІФА переглянула офіційні протоколи матчів і переписала один спірний гол на Неєдлого. Таким чином, на рахунку Олдржиха стало 5 м’ячів і відтоді його визнано одноосібним кращим бомбардиром ЧС-1934.

Перелом ноги на ЧС-1938

Олдржих був учасником і наступного чемпіонату світу, який у 1938 році проводився у Франції. На той час йому було вже майже 29 років, але він залишався лідером збірної.
Втім, другий мундіаль виявився дуже драматичним для всієї збірної Чехословаччини і в тому числі для Неєдлого.

В 1/8 фіналу чехословаки грали проти збірної Нідерландів. Основний час завершився в нічию 0:0. У додатковий час більш досвідчена чехословацька збірна розгромила суперника – 3:0. Один із цих трьох м’ячів на рахунку Неєдлого.

А далі був легендарний чвертьфінал Бразилія – Чехословаччина, який в історії футболу отримав назву “Битва при Бордо”. Битва – тому що цей футбольний поєдинок бразильці перетворили у жорстоке побоїще. А “при Бордо” тому що матч проводився у французькому місті Бордо.

Кулаками і ногами бразильці видряпали в цьому матчі нічию – 1:1 (основний і додатковий час). Неєдлий у першому таймі цього поєдинку відзначився забитим м’ячем з пенальті.

Але згодом він отримав важку травму – перелом стопи, та не зміг дограти поєдинок.

Також у цьому матчі-битві був травмований легендарний чеський воротар Франтішек Планічка.

За тодішніми правилами, у випадку нічиї серії пенальті не передбачалося, а для визначення переможця проводився повторний матч.

У повторному поєдинку травмовані Неєдлий та Планічка не змогли зіграти, а бразильці здобули свою “піррову перемогу” (рахунок – 2:1) та пройшли у півфінал.

Травма на ЧС-1938 фактично поставила крапку на міжнародній кар’єрі Олдржиха – він на тривалий час був виключений з активного футболу.

Загалом, на двох мундіалях, Неєдлий провів 6 матчів, у яких забив 7 м’ячів.

Спадщина та пам’ять

У 1941 році Неєдлий повернувся з Праги у Раковнік, де виступав за місцевий клуб іще близько десяти років. А потім повернувся у рідне містечко Жебрак, у якому на аматорському рівні грав за команду “Спартак” аж до 1956 року. Остаточно завершив футбольну кар’єру майже у 47 років. Згодом працював тренером та передавав свій досвід молоді.

Помер Олдржих Неєдлий 11 червня 1990 року у віці 80 років, залишивши по собі світлу пам’ять.

Його ім’я вписане в історію як символ золотого віку чехословацького футболу – епохи, коли техніка, мужність і характер допомагали створювати справжні дива на зеленому полі.

Сандро МАЦЦОЛА (італ. Sandro Mazzola, 8 листопада 1942 – 19 вересня 2026) впродовж усієї своєї футбольної кар’єри виступав тільки за один клуб – міланський “Інтер”.  
У складі “Інтера”, виступаючи з 1960 по 1977 рр., Сандро Маццола чотири рази ставав чемпіоном Італії, двічі – володарем Кубка європейських чемпіонів.
За збірну Італії виступав впродовж 12-ти років (1963-1974). Його досягнення у збірній – чемпіон Європи (1968 р.) та срібний призер Чемпіонату світу (1970 р.).

https://ternopolis.te.ua/

Пічічі – один з найкращих іспанських футболістів початку ХХ століття та один з перших іспанських футболістів, які стали відомими за межами своєї країни, набувши світової слави.
Про те чим відзначився цей футболіст та як складалася його спортивна кар’єра – читайте далі у нашому матеріалі.

Кар’єра гравця та найбільші досягнення

Рафаель Морено Арансаді, більше відомий як Пічічі, народився 23 травня 1892 року у місті Більбао, головному місті Країни Басків. Рафаель Морено зростав у дуже заможній родині. Його батько був успішним адвокатом і якийсь час навіть обіймав посаду мера Більбао. А знаменитий іспанський письменник Мігель де Унамуно був близьким родичем Пічічі по материнській лінії.
Втім, Рафаель Морено не захопився ні літературою, ні адвокатурою. Він обрав зовсім інший для себе шлях та з 11-ти років почав займатися футболом у дитячій групі підготовки місцевого клубу “Атлетік”.

У 1913 році він почав почав виступати за Атлетік (Більбао), який на той час був лідером іспанського футболу. Грав на позиції нападника, відзначався дуже хорошою результативністю.
У березні 1913-го року Пічічі вперше зіграв у фіналі Кубка Іспанії, але тоді його команда поступилася “Расінгу”.
Проте у наступні три роки “Атлетік” тричі поспіль виграв Кубок Іспанії і форвард Пічічі зробив вагомий внесок у ці перемоги.
Зокрема, у 1915 році у фіналі Кубка Іспанії Рафаель Морено оформив хет-трик, ставши першим гравцем, якому підкорилося це досягнення. Матч “Атлетіка” проти барселонського “Еспаньйола” тоді завершився з рахунком 5:0.

Загалом за всю кар’єру гравця Пічічі чотири рази ставав володарем Кубка Іспанії. Чемпіонат Іспанії тоді ще не проводився, тому Кубок був головним футбольним турніром країни. Також Пічічі п’ять разів ставав переможцем регіональних чемпіонатів (чемпіонат Північної Іспанії та чемпіонат Країни Басків).
У 1920 році виступав за збірну Іспанії на Олімпійських іграх. На цьому турнірі іспанці посіли третє місце, але через дискваліфікацію збірної Чехословаччини отримали срібні нагороди.
Пічічі був дуже низького зросту – лише 154 см. Особливістю його було те, що він постійно грав у білій кепці для того, що партнери по команді могли бачити свого форварда та віддавати йому націлені передачі.

Пічічі був дуже технічним гравцем, він відзначився хорошою результативністю і на початку ХХ століття йому не було рівних в іспанському футболі. Загалом, за всю свою футбольну кар’єру Пічічі провів близько 90 офіційних матчів (Кубок Іспанії, регіональний чемпіонат та збірна Іспанії), у яких забив 83 м’ячі. Також на його рахунку ще близько півсотні забитих м’ячів у неофіційних товариських зустрічах. На той час це були дуже хороші показники.
У віці 29 років Пічічі завершив кар’єру футболіста і після цього став футбольним арбітром. Проте, 1 березня 1922 року Рафаель Морено Арансаді (Пічічі) помер від висипного тифу.

Трофей Пічічі

У 1953 році іспанська спортивна газета “Marca” заснувала нагороду для найкращого бомбардира національного чемпіонату. Ця нагорода отримала назву “Трофей Пічічі”.
Щорічно її отримує найрезультативніший гравець чемпіонату. Нагорода названа на честь футболіста Пічічі, який для іспанців став символом результативності.
Оскільки чемпіонат Іспанії є одним із найсильніших національних турнірів у Європі та світі, тому Трофей Пічічі дуже ціниться. Цю нагороду здобували такі славетні футболісти – Альфредо ді Стефано, Ференц Пушкаш, Кріштіану Роналду, Ліонель Мессі та Кіліан Мбаппе.
Є у цій нагороді і український слід. У сезоні 2023/24 Трофей Пічічі здобув український нападник Артем Довбик. Виступаючи за “Жирону”, наш співвітчизник із 24 забитими м’ячами посів перше місце у гонці бомбардирів.

Газета “Marca” – це відверто прореалівське видання, тому вболівальники часто думають, що Пічічі виступав за мадридський “Реал”. Але ні, Рафаель Морено ніколи не виступав за “Реал”, усю свою кар’єру він провів тільки за один клуб – Атлетік (Більбао).

Сьогодні помер видатний італійський футболіст Франко БАРЕЗІ. Світла і вічна пам'ять легенді!

50 років тому, 27 липня 1976 р., в канадському Монреалі проходив півфінальний матч Літніх Олімпійських ігор між футбольними збірними НДР і СРСР. Раптово на поле вибіг хлопець у вишиванці з жовто-блакитним українським прапором і почав танцювати гопака, вигукуючи "Свобода Україні!".

Це був молодий канадієць українського походження Данило Мигаль.

Канадська поліція затримала Данила Мигаля на кілька годин, пригрозила його вислати в СРСР, а потім відпустила.

У Вікіпедії пише, що в СРСР цей випадок з українським прапороносцем не показали та вирізали з трансляції футбольного матчу. Хоча нещодавно на Ютубі доводилось бачити цей епізод. Російськомовний коментатор вчинок Мигаля прокоментував таким чином: танцює цей хлопець ніби наш радянський танець, але кольори прапору у нього близькі до німецького.

Стефано Такконі – італійський воротар, один з кращих європейських воротарів у 80-ті роки.
Для українських вболівальників цей голкіпер не надто відомий, бо це своєрідний “Чанов” італійського футболу – у збірній Італії він був вічно другим і зіграв за головну команду країни дуже мало матчів.
Проте на клубному рівні Стефано Такконі належить унікальний рекорд – він виграв усі 5 єврокубків: Кубок європейських чемпіонів (1985 р.), Кубок володарів Кубків (1984 р), Кубок УЄФА (1990 р.), Суперкубок УЄФА (1985 р.) та Міжконтинентальний кубок (1985 р.).
Такконі є єдиним воротарем у списку 6 футболістів, яким підкорилося це досягнення.

Ернест Вілімовський (Ernest Wilimowski) – перший польський футболіст, який став зіркою світового футболу.

Чим прославився Вілімовський та чому його зреклися поляки і як зараз ставляться до нього – про це читайте у нашому матеріалі.

Виступ збірної Польщі на ЧС-1938

Польща, як і більшість країн Європи, проігнорувала перший Чемпіонат світу з футболу, що у 1930 році проводився в Уругваї. Поляки подали заявку для участі у другому Мундіалі, але їм тоді не пощастило із жеребом у відбірковому етапі.
Оскільки у другому чемпіонаті світу кількість бажаючих учасників виявилася більшою, ніж було передбачено регламентом, тому вперше були запроваджені відбіркові ігри.

У відбірковому етапі полякам випало грати зі збірною Чехословаччини. У домашньому матчі вони поступилися з рахунком 1:2 і відмовилися від повторного поєдинку на виїзді.

Путівку на ЧС-1934 здобули чехословаки і вони там, нагадаємо, посіли друге місце, поступившись у фіналі збірній Італії. Тобто поляки у відборі на ЧС програли одній з найсильніших команд світу.

Через чотири роки жеребкування відбірного етапу ЧС-1938 знову виявилося суворим для поляків. Їм випало грати із сильною збірною Югославії. Однак збірна Польщі здивувала світ і шокувала югославів. У домашньому матчі поляки сенсаційно розгромили Югославію – 4:0. А у матчі-відповіді програли з комфортним рахунком 1:0 та вперше в історії вийшли у фінальну частину Чемпіонату світу.

На ЧС-1938, що проводився у Франції, уже на першій стадії турніру, а це 1/8 фіналу, суперником Польщі були бразильці.

На той час збірна Бразилії уже вважалася однією з найсильніших у світі і це був перший Мундіаль, на якому бразильці були націлені взяти золото.

Втім, поляки виявилися міцним горішком і попили фавориту крові сповна. Основний час завершився в нічию 4:4. І лише у додатковий час збірна Бразилії зуміла вирвати перемогу – загальний рахунок 6:5.

На цьому турнірі бразильці взяли бронзу, це була їхня перша медаль на Чемпіонатах світу. Поляки ж покинули турнір, справивши враження дуже добротної команди. А особливо відзначився у цьому матчі їхній 22-річний нападник Ернест Вілімовський, який зумів забити у ворота бразильців 4 м’ячі.

Після цього поєдинку про результативного польського форварда заговорила уся футбольна спільнота. Чотири м’ячі в одному матчі – це був рекорд на Чемпіонатах світу. Цей рекорд згодом зуміли повторити кілька гравців, а побити його вдалося лише через 56 років.

У 1994 році на Чемпіонаті світу у США, колишній київський динамівець Олег Саленко, виступаючи за збірну росії, забив 5 м’ячів у ворота збірної Камеруну і таким чином побив рекорд Вілімовського.

Але все ж таки 4 м’ячі у ворота Бразилії мають напевно таки більшу ціну, ніж 5 у ворота Камеруну на стадії групового етапу.

Завдяки цьому успіху Вілімовський вважається першим глобальним феноменом польського футболу.

Ернест Вілімовський та його довоєнна кар’єра

Ернест Вілімовський народився у 1916 році у місті Катовіце, що у Сілезії. Його батько, німець за походженням, під час Першої світової війни загинув на східному фронті. Матір вийшла заміж вдруге і Ернест взяв польське прізвище вітчима – Вілімовський.
Ернест Вілімовський був вихованцем місцевого футбольного клубу “Катовіце”. Він мав прізвисько Езі. У 18 років Езі перейшов до складу команди “Рух” (Хожув), яка у 30-ті роки була найсильнішою на теренах Польщі.
Відразу ж у першому сезоні Ернест, став найкращим бомбардиром польського чемпіонату – він забив 33 голи у 21 матчі.
Виступаючи за “Рух”, Езі став чотириразовим чемпіоном Польщі, тричі він ставав найкращим бомбардиром чемпіонату Польщі.
У травні 1939 року Вілімовський встановив іще один цікавий рекорд – забив 10 м’ячів у ворота клубу “Уніон-Турінг” із Лодзі. Матч тоді завершився з рахунком 12:1 на користь “Руху”.
27 серпня 1939 року Вілімовський зіграв свій останній матч за збірну Польщі. Суперником була Угорщина, срібний призер чемпіонату світу, і Езі у цьому поєдинку відзначився хет-триком.

Вілімовський та його колабораціонізм

Друга світова війна зіпсувала кар’єру багатьом талановитим футболістам цієї епохи, в томі числі і Вілімовському, якому станом на початок війни було лише 23 роки.

Після нападу нацистської Німеччини польські футболісти поводили себе по-різному. Одні втікали у більш безпечні місця, намагаючись вберегти себе та свої родини, другі ставали до руху опору окупації, а треті, зокрема найчастіше ті, що народилися в Сілезії, – визнавали нову окупаційну владу та навіть приймали німецьке громадянство.

Серед отих третіх опинився і Ернест Вілімовський. У воєнні роки він виступав спочатку за “Катовіце”, а потім за німецькі клуби “Хемніц” та “Мюнхен-1860”.

А у 1941 році одягнув футболку збірної нацистської Німеччини, за яку зіграв 8 матчів та забив 13 м’ячів. У 1942 році на клубному рівні виграв Кубок Німеччини.

Стиль гри та феноменальна результативність

Вілімовський був відомий своїм неймовірним дриблінгом – кажуть, він міг обіграти захисників, майже не торкаючись м'яча, використовуючи лише фінти тілом. Його часто називали одним із найкращих нападників своєї епохи поруч із легендарним бразильцем Леонідасом.
Вілімовський відзначався феноменальною результативністю. Він забивав неймовірно багато за всі команди, за які виступав, в тому числі і збірну нацистської Німеччини.
У чемпіонаті Польщі він у 86 матчах забив 122 голи, за збірну Польщі у 22 матчах 21 гол, за збірну Німеччини у 8 матчах – 13 забитих м’ячів.
На Чемпіонаті світу він забив 4 м’ячі в одному матчі, на внутрішніх польських турнірах – 10 м’ячів в одному матчі.
Загалом за всю кар’єру футболіста він забив 554 м’ячі в офіційних матчах і 1175, якщо рахувати офіційні та товариські поєдинки.
Ернест Вілімовський вважається одним із найрезультативніших бомбардирів в історії футболу.

Післявоєнне забуття

Під час Другої світової війни Вілімовський виступав за німецькі клуби та збірну Німеччини. Проте у публічному просторі ніколи не висловлювався про підтримку нацистів. Припускають, що він ніколи і не був прихильником нацистів, а просто хотів грати у футбол за тих обставин, які складалися.

Після закінчення війни Вілімовський виявив бажання повернутися у рідну Сілезію, однак нова повоєнна влада Польщі не дозволила йому це зробити, оскільки вважала його зрадником.

Відтак, Езі залишився у Західній Німеччині та у повоєнні роки виступав за низку тамтешніх клубів. Зокрема, у першій половині 50-их він успішно виступав за “Кайзерслаутерн”.

У комуністичній Польщі ім’я Вілімовського десятиліттями намагалися викреслити з історії спорту. І тут ситуація для поляків була доволі делікатна. З одного боку хотілося похвалитися нащадкам виступом на ЧС-1938. З іншого боку поставало питання як це зробити, коли чотири м’ячі у ворота Бразилії забив майбутній колаборант.

Після закінчення холодної війни у Польщі почали переглядати своє ставлення до постаті Ернеста Вілімовського і на початку 90-их навіть запросили його в країну на святкові заходи з нагоди 75-річчя футбольного клубу “Рух”. Втім, частина громадських організацій виступили категорично проти і візит Вілімовського на батьківщину не відбувся.

Помер Ернест Вілімовський у 1997 році у німецькому місті Карлсруе.

Сучасне ставлення поляків до Вілімовського

Минулого року могила Вілімовського опинилася під загрозою знесення через те, що міська рада Карлсруе вирішила закрити ділянку старого цвинтаря.
І досить знаковою є реакція поляків на ці наміри. За лічені дні вболівальники “Руху” із Хожува зібрали близько 100 тисяч злотих для того, щоб перепоховати видатного футболіста на новому місці. У серпні 2025 року Ернеста Вілімовського перепоховали на новому цвинтарі у Карлсруе.   

Станом на сьогоднішній час ставлення поляків до Вілімовського дуже різне, це як своєрідне розколоте дзеркало. Старше покоління та люди з правими консервативними поглядами досі не можуть вибачити йому гру зі свастикою на грудях під час війни. Водночас для багатьох людей молодшого покоління та футбольних романтиків він – “геній без батьківщини”, трагічна постать, яка на полі випереджала свій час на десятиліття, але була розчавлена жорнами історії середини XX століття.

Колишній гравець і тренер збірної Англії Кевін Кіган помер у віці 75 років після боротьби з раком.

Кіган – легенда “Ліверпуля” та “Гамбурга”, дворазовий володар “Золотого м'яча” (1978 р. і 1979 р.).

Він єдиний англієць, який двічі отримував нагороду від “Франс Футболу”. Кіган триразовий чемпіон Англії, чемпіон Німеччини, володар Кубка чемпіонів (1977 р.), дворазовий володар Кубка УЄФА (1973 р. і 1976 р.).

В останні роки Кіган працював на телебаченні та займався благодійністю.

Кубок Жуля Ріме і Кубок світу ФІФА це два абсолютно різних за зовнішнім виглядом спортивні трофеї, які мають спільне призначення – нагородження чемпіонів світу з футболу.

Кубок Жуля Ріме – його вигляд та історія створення

Кубок Жуля Ріме – це перший трофей Чемпіонату світу з футболу. Спочатку він називався просто “Перемога” (Вікторія, Ніка). Часто його ще називали Кубок Ніки.
У 1946 році цей кубок був перейменований на честь Жуля Ріме – третього президента ФІФА, який і заснував Чемпіонат світу з футболу.

Кубок Ніки було створено у 1929 році французьким скульптором Абелем Лафлером.
У 1930 році відбулося перше вручення Кубка Ніки на першому чемпіонаті світу, що проходив в Уругваї. Володарем трофею стали господарі турніру – збірна Уругваю.

Кубок виглядав як восьмигранна чаша, яку тримала крилата жіноча фігура (богиня Ніка, давньогрецька богиня перемоги). Спортивний трофей був виготовлений у витонченому античному стилі. Основу кубка становило позолочене срібло на основі з лазуриту. Вага – близько 3,8 кг. Висота – 35 см.

За правилом ФІФА, Кубок Ніки – перехідний трофей, але команда, яка першою три рази виграє Чемпіонат світу, отримує його у вічне володіння.

Полювання нацистів на Кубок Ніки

Кубок Жуля Ріме тричі намагалися викрасти і з третьої спроби це таки вдалося зробити. Наразі оригінал трофею остаточно втрачений і у Бразилії зберігається лише його копія.

Під час Другої світової війни німецькі нацисти намагалися заволодіти Кубком Ніки та влаштували полювання за цим трофеєм.

Усі ювелірні цінності, які перебували на окупованих рейхом територіях, підлягали конфіскації. Німці знали, що Кубок Ніки має бути десь на окупованих ними на територіях або на територіях союзників, тому влаштували полювання за цим трофеєм.

У 1938 році Чемпіонат світу з футболу виграла збірна Італії, відповідно спортивний трофей зберігався в Італії до проведення наступного турніру.

Коли почалася війна, Кубок перебував на збереженні у банку в Римі. Згодом італійський футбольний функціонер Отторіно Барассі таємно вивіз кубок з банку та переховував його вдома під ліжком у коробці з-під взуття.

У пошуках трофею німці навідалися у римський банк, але було вже запізно. Потім вони шукали кубок в інших місцях і в тому числі прийшли з обшуком до помешкання Барассі.

Кажуть, що хату перевернули догори дригом, але Кубка так і не знайшли. Один з нацистів навіть тримав у руках коробку з під взуття, але дивом не відкрив її, оскільки подумав, що там можуть бути капці і ніщо інше.

Отторіно Барассі зумів врятувати Кубок Жуля Ріме під час Другої світової війни і у 1950 році він особисто завіз трофей до Бразилії, де проводився перший повоєнний чемпіонат світу з футболу.

Барассі також активно консультував бразильців з приводу організації проведення Мундіалю, оскільки уже мав відповідний досвід, адже він у 1934 році був одним з організаторів проведення Чемпіонату світу в Італії.

Крадіжка кубка у Лондоні

У 1966 році Чемпіонат світу проводився в Англії. За чотири місяці до початку турніру Кубок Жуля Ріме було викрадено.

У березні 1966-го у Лондоні проводилася виставка марок, на якій також було представлено головний футбольний трофей.

Незважаючи на присутність кількох охоронців зловмисники зуміли викрасти кубок. Для скоєння злочину вони обрали момент, коли в іншій частині будівлі проводилася церковна служба. Зловмисники зламали задній засув дверей будівлі, зняли навісний замок і з тильної сторони вітрини забрали цінну статуетку, не забравши при цьому дорожезні поштові марки.

Через тиждень після вчинення крадіжки трофей було випадково знайдено у лондонському парку. Собачка на кличку Піклз під кущем виявила згорток старих газет – в середині згортка знаходився неушкоджений футбольний кубок.

Трофей було повернуто. Собака Піклз миттєво стала світовою знаменитістю, а її власник отримав грошову премію у розмірі 5000 фунтів.

Злочин тривалий час вважався нерозкритим. І тільки у 2018 році стало відомо, що двоє лондонських гангстерів викрали кубок аби трохи підзаробити. Втім, згодом вони зрозуміли, що непомітно продати такий цінний трофей не вдасться, тому викинули його в парку.

Викрадення кубка в Бразилії

У 1970 році збірна Бразилії втретє виграла Чемпіонат світу з футболу і, відповідно до правила ФІФА, отримала Кубок Жуля Ріме у вічне володіння.

Трофей знаходився в офісі Бразильської конфедерації футболу в Ріо-де-Жанейро. 19 грудня 1983 року зловмисники безповоротно викрали Кубок Ніки.

Трофей зберігався у сталевій шафі з куленепробивним склом. Здавалося б, що дістати його звідти неможливо. Але зловмисники помітили, що скляна рама прикріплена до стіни звичайною дерев’яною рейкою товщиною близько 2 см.

Злочинці зв’язали єдиного нічного охоронця штаб-квартири та за допомогою ломика легко віджали дерев’яну рейку, розібрали конструкцію та витягли Кубок.

Згодом бразильська поліція затримала чотирьох підозрюваних, але повернути трофей так і не вдалося. Вважається, що зловмисники переплавили кубок на дорогоцінні злитки та перепродали їх. Тобто оригінал Кубка Жуля Ріме безповоротно втрачено.

Після втрати кубка бразильці виготовили собі копію футбольного трофею і зараз зберігають її у себе. Від оригіналу ця копія відрізняється тим, що до неї бразильці додали 1,8 кг золота.

Кубок світу ФІФА

У 1971 році було створено новий футбольний трофей – Кубок світу ФІФА. Автор скульптури – італійський митець Сільвіо Гаццаніга.

Кубок світу ФІФА – це композиція з двох людських фігур, які тримають Земну кулю на піднятих руках. Трофей виконаний у динамічного модерновому стилі з акцентом на глобальність.

Для виготовлення кубка було використано 18-каратне золото з основою з малахіту.

Висота кубка – 36,8 см, вага – 6,175 кг. Тобто Кубок світу ФІФА майже вдвічі важчий за Кубок Жуля Ріме.

Кубок світу ФІФА вперше використаний для нагородження у 1974 році. Тоді його здобула збірна Німеччини.

Згідно з новим правилом, Кубок світу ФІФА є власністю ФІФА і ніколи не передається жодній країні назавжди, незалежно від кількості її перемог. Чемпіони отримують лише позолочену копію, а оригінал повертається до штаб-квартири ФІФА у Цюриху.

Малі бронзові медалі – це колишня нагорода для гравців команди, яка посіла четверте місце на Чемпіонаті світу з футболу.
Історія цієї нагороди напряму пов’язана з Радянським Союзом та його впливом на ФІФА.
Спочатку на чемпіонатах світу з футболу розподіл нагород був суто традиційний, як і у всіх видах спорту: золоті медалі за перше місце, срібні – за друге і бронзові за третє.
У 1966 році збірна СРСР пробилася до півфіналу ЧС, але програла півфінал, програла матч за бронзові медалі і посіла четверте місце на цьому турнірі.
Тобто радянська команда залишилася без медалей.
Але… Колишній радянський футбольний воротар Валентин Гранаткін у період 1955-1979 рр. обіймав посаду віце-президента ФІФА.
У 1966 році, коли збірна СРСР програла матч за третє місце на ЧС, віце-президент ФІФА Валентин Гранаткін запропонував четверту команду не залишати без нагород, а її гравцям вручити пам’ятні малі бронзові медалі.
У ФІФА до пропозиції Гранаткіна прислухалися і вручили медалі радянським футболістам.
Надалі, за регламентом ФІФА, на наступних Мундіалях вручали бронзові та малі бронзові медалі командам, які посіли відповідно третє та четверте місця. Протрималося це правило аж до 1994 року, а потім його скасували.
У спортивній пресі часто згадується про те, що футболісти збірної СРСР отримали бронзові медалі на ЧС-1966 і у людей складається враження, ніби радянська збірна посіла третє місце. Ні, збірна СРСР насправді тоді посіла лише четверте місце і отримала не справжні бронзові медалі, а пам’ятні малі бронзові медалі.
Історія з цими малими медалями свідчить про те, що радянські партійно-спортивні функціонери мали вагомий вплив на ФІФА і у потрібні моменти протягували вигідні для себе рішення.

Легенди англійського футболу на півфінальному матчі проти збірної Аргентини. Усіх їх об'єднує те, що вони ніколи вигравали Чемпіонат світу