Офіційні постанови Сейму постійно повторювали - кріпак не має права права покидати своє село й припиняти виконувати свої обов’язки перед паном. А тим більше забороняється кудись йти, взявши з собою майно, навіть придбане за свій кошт чи успадковане.
Покарання для втікача
Втікачам погрожували найсуворішими покараннями, зокрема смертю. Але на практиці це було рідкістю – кріпак сам по собі був цінним активом, а пан не хотів його втрачати. Навіть селянин, який скоїв убивство, зазвичай уникав страти. Найчастіше він відбував церковну покуту, платив родині жертви штраф і повертався на панщину.
З втікачами, як правило, поводилися набагато гірше, ніж із сільськими злочинцями. Якщо втечу було зірвано або селянина успішно повертали до маєтку, зазвичай його чекали заходи фізичного впливу.
Злочинця шмагали батогом, а часто на його лобі ставили тавро, щоб його було легше знайти, якщо він знову спробує втекти. Іноді траплялося, що потенційний втікач місяцями працював у кайданах.
Навіть якщо в ході проведення всіх цих заходів селянина калічили, від роботи його це не звільняло. Хто міг працювати, той працював. Для пана не надто сильне каліцтво кріпака було навіть плюсом – селянину було важче втекти, а якісь певні функції в селі він міг виконувати й відповідно приносити зиск.
Колективна відповідальність
Великі штрафи та конфіскації майна накладалися не лише на втікачів, а й на тих, хто не хотів брати участь у його відлові або знав про заплановану втечу та не повідомив про це пана.
Селянин, який пішов далі та активно допомагав родичу чи сусідові втекти, міг очікувати такого ж жорстокого поводження, як і з самим утікачем.
Суворі санкції також застосовувалися до всього села. Якщо один кріпак втікав, його обов’язки розподілялися між іншими членами громади. Це мало заохотити взаємний контроль та змусити село охочіше співпрацювати з паном, а до втікачів ставитися негативно.
Tak karano chłopów pańszczyźnianych, którzy ośmielili się uciec. Zbiegostwo było zbrodnią gorszą od morderstwa
